Свято Колодія 2018 у НАУ
18.02.2017 із 10:30 на площі біля ЦКМ НАУ буде проходити свято Колодія (Масниці).
До участі запрошуються усі бажаючі.
Колодій (Масниця, Сиропуст, Сиропусний тиждень, Сирна неділя) — тиждень перед початком Великого посту, який не має визначеної дати, бо залежить від дати Великодня кожного року. Після зимових м’ясниць перед Великим постом набирало сили обмеження скоромних страв. За звичаєм, цього тижня вже відмовлялися від м’ясної їжі, проте наставало справжнє свято молочних продуктів, що й дало назву цим дням. Не їли ні м’яса, ні сала, ні навіть жирів тваринного походження, лише яйця, без яких не обходилося тісто для випічки, млинців і вареників.
В Україні останній тиждень м’ясниць, крім Колодія мав ще кілька регіональних назв — Масниця, Сиропуст, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, Загальниця, «ніжкові заговини» тощо.
Серед традиційних українських обрядів, котрі вже одійшли в минувшину, осібне місце належить унікальному, як за формою дійств, так і символікою звичаю, що відомий під назвою «Волочити колодку». Вперше цей термін увійшов до писемних джерел чотири з лишком сторіччя тому, хоч на думку багатьох дослідників, він сягає своїм корінням у дохристиянські часи, мо, навіть до матріархату, оскільки в ньому чітко простежуються елементи глибинних вірувань — «законодавцями колодок» були не чоловіки, а жіноцтво.
Обряд «Колодки» чи «Колодія» відзначали напередодні Великого посту, себто сиропусного тижня (у народі його ще називали «сиропусним» або Масницею). Це був власне останній термін, коли ще можна було справляти весілля. Практично ж їх уже не організовували, оскільки на «сиропусну» обмежували скоромну їжу — вживали переважно молочні страви, передовсім вареники із сиром та маслом (а звідси й Масниця).
Відтак на хлопців, котрі не встигли оженитися, чекала «жіноча кара» — Колодій. У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня. Кожен день мав свої «іменні наклички». В понеділок «колодка народилась», у вівторок «хрестилася», середу — «похрестини», в четвер — «помирала», в п’ятницю її «хоронили», а в суботу — «оплакували». Відтак, вважається ‚що в «неділю, останній день Масниці, молодь «волочить колодку». Жінки йдуть по домівках і прив’язують дівчатам та хлопцям невелику паличку до ноги, як кару за те, що не взяли шлюб в останній м’ясоїд.
Основними дійовими особами цього обряду були жінки. Заздалегідь домовившись, вони в понеділок зранку збиралися в шинку — «щоб поколодкувати». Облюбувавши найпочесніше місце, одна з молодиць клала на стіл палицю (за «колодку» слугувало також поліно чи кийок), а решта по черзі обкручували її полотняним шматтям. Прибравши цурупалок, клали його на стіл і окрикували:
— Наша «Колодка» народилася!
Після цього, замовивши горілки, виголошували тости й вітали одна одну з «народинами». Сповита «колодка» мала лежати аж до суботи. Всі ці дні шинок одвідувало жіноцтво, щоб вчиняти обряд «від народин і до похорону». В понеділковий вечір обходили ті родини, в яких хлопці (почасти й дівчата) не пошлюбувалися. Покаранням було — прив’язати матерям до ноги символічну колодку — «що не оженили своїх дітей»; за звичаєм, той, кому присуджено таку кару, не мав права знімати «колодки» доти, доки не відкупиться, цебто не поставить могорич.
Все це, зрозуміла річ, носило жартівливий характер. Підпивши, гурт співав:
Масниця, воротися,
— До Великодня простягнися,
Від Великодня до Петра,
А від Петра та до тепла…
Наведений вище обряд найвідоміший. Але в різних регіонах України (Колодій практично відзначався в усіх селах) були свої специфічні відмінності. Скажімо, на Полтавщині жінки, які приходили в шинок, приносили вже готовий, прибраний Колодій; одна з них несподівано клала на стіл сповите полінце, а решта голосно викрикували:
— Народився Колодій, народився! — і, взявшись за руки, тричі обходили довкола, роблячи ритмічні рухи, супроводжуючи їх викриками та піснями:
А вже наше дитя народилось,
А вже дитя на світ божий та й з’явилось!
Натомість робили складчину із принесеного сиру, вареників, масла, яєць і горілки. При цьому в кожної жінки були заготовлені невеличкі колодочки; якщо в цей час заходив хтось із чоловіків, то йому тут же її чіпляли, за що він мав одкупитися медівкою чи горілкою. Розваги тривали до пізнього вечора. Перед тим, як розходитись, молодиці знову пеленали Колодія пелюшками, взятими з трьох родин, де є немовлята, і, прикривши сповивачем, йшли з піснями по домівках:
Не пускає мене мати
На вулицю погуляти,
А хоч пустить, то пригрустить:
— Іди, доню, не барися,
У сінечки та й вернися!
Бо на дворі піст наступає
А хто його проскаче,
Той Великодня не побаче…
Наступного дня до корчми вже сходилося більше людей, серед яких були й чоловіки. Але їм тут же чіпляли менших розмірів колодки й вимагали відкупної. Завершувалася вівтіркова дія тим, що гурт, вирушивши з корчми, обходив односельців, зосібна бездітні подружжя, а також батьків, що не пошлюбували синів та дочок протягом масниць. За традицією, «винуватці» заздалегідь готували почастівок.
На Волині (Житомирська, Рівненська, Волинська обл. – м.Луцьк), справляли Колодія на Масницю (Сирному тижні). Зібравшись у понеділок до корчми «на колодку», одному з присутніх прив’язували деревинку й заставляли тягти її за собою —- «волочити колоду». Переважно це вчиняли жінки, перев’язуючи хустиною чоловіків, за що останні мали одкупитися могоричем, а на Великдень навпаки — жінки розраховувалися «волочільним» — парою крашанок. У давніші часи тут відзначали дві колодки: одна для жінок, на Масницю, а інша для чоловіків — у перший понеділок Великого посту.
Почастувавшись, гурт співав:
Чому мені горілоньки не пити.
Коли в мене хорошії діти:
Єден син под рученьку веде,
Другий син дороженьку мете,
Третій син двері одчиняє,
До милої стиха промовляє:
— Не будь, мила, та упряма,
Як наша мати з коршми п’яна:
Постели їй постільку м’якеньку,
Положи стиха помаленьку.
Деінде колодку справляли три дні сиропусного тижня: начіплювали стрічку або хустину, вітаючи з Масницею, і той мусив почастувати могоричем чи привітним добрим словом.
А ось ще один спогад очевидця традиційних колодок: «У Масницю, один день — п’ятницю, саме в нас на Поліссю була колодка — бабський день. Свято жіноче і ніхто з чоловіків не сміє позбиткуватися, хоч участь і бере.
Ще зрання жіноцтво збирається на вулиці. Здибавши когось з гонорових і заможніх чоловіків-господарів, садовлять на санчата — і байдуже яка дорога — санна чи багнюка — волочать до корчми. Зветься се — совати колодку.
«Колодка» в корчмі мусить викупитись — загодити музик і шинкаря. І за те той чоловік протягом дня буває у великій пошані. Грає ролю привора на тій бесіді. Співи, музики, танці тягнуться аж за північ. За закускою діло також не стане, бо жінота одна перед другою чого тільки не назносить…».
Крім батьків, жіночі гурти «карали» й хлопців. Якщо батькам прив’язували колодочку до лівої ноги, то парубкам і дівчатам — на ліву руку або до пояса. Пізніше замість «колодки» робили китиці з вовни чи кольорового паперу, але їх також називали Колодіями.
Подібний обряд існував і в дівочих гуртах. Юнки йшли до хлопців, причіпляли «колодку»-китицю тому, «хто залишився парубкувати». Так переважно вчиняли з тими, від кого сподівалися сватів. Хлопець мусив відборгувати дівчині заздалегідь придбаним намистом, двома стрічками чи хустиною. Натомість юнка зобов’язувалася на Великдень «віддати Колодку» — подарувати у вишитій хустинці кілька писанок». «Колодкові взаємини» завершувалися тим, що хлопець замовляв музику, і обоє танцювали.
Деінде в такий спосіб «карали» й дівчат. Тим юнкам, які перебирали женихами і не встигли пошлюбуватися, причіплювали символічного Колодія. Дівчата, як і хлопці, знаючи давні звичаї, намагалися в ці дні якомога менше бувати на людях. Але їх все-таки відшуковували. Покараному синові батько — іноді жартома, а нерідко й усерйоз — вичитував:
— Так тобі й треба! Не хотів слухати батька, не схотів женитися, тепер тягни колодку. Думалося весілля справляти, а довелось «колодки» відкупляти…
Ненька ж казала дочці:
— Так тобі, дочко, й треба: не заслужила молодого, тепер тягни Колодія!
Як правило, такі обрядодії пов’язані з виховним аспектом, адже вони зосереджувалися на тих, хто не одружився або не мав дітей. У давнину скріпленню нової родини та вихованню дітей приділялась особлива увага; це був непорушний закон, своєрідний культ подружнього життя. І хоч дійство Колодія носило жартівливий характер, усе ж за ним стояла глибока мораль. Це красномовно підтверджує єдиний зафіксований» у нашій періодиці обряд.
У Варві на Полтавщині, як оповідала авторові літня жінка Мотря Федченко, був такий звичай «колодки»: коли в селі з’являлося позашлюбне дитя, хоч це було в Україні рідкісне явище, жінки дізнавалися, хто батько немовляти; на Колодія молодиці йшли до такого парубка, брали його силоміць із собою, а на руки клали сповиту «колодку», проходили всім селом і завертали у двір покритки. Тут чіпляли до ноги колодку, заставляли його вклонитися знедоленій дівчині та поцілувати дитя. Колодку нарубок міг зняти лише другого дня, але перед цим відкупитись у жінок та зробити подарунок дитині, чи дати бодай невеличку суму грошей.
З огляду на своєрідність і високу естетично-моральну структуру обряду, хотілося б глибше дослідити походження назви цього дійства, яке характерне лише для вкраїнського народу.
Термін «колодка» перейшов від молодіжних гуль — «на колоди». Традиційно в Україні молодь, а почасти й дорослі, збиралися за теплої погоди на колодах. На них проводили розваги, знайомились одне з одним, пола-годжували інтимні та громадські справи. Місце — а це переважно було складоване дерево біля осель— віддавна називали «на колоди». Піти «на колоди» означало збиратися до гурту. Громадських осередків, на зразок сучасних клубів не було: осінньо-зимове дозвілля проводили в спеціально найнятій оселі — вечорницях. Але як тільки тепліло на вулиці, всі збиралися «на колодах».
Відтак тим, хто пробайдикував цей сезон — не знайшов собі пари «на колодах» — пов’язували як своєрідну кару Колодія. До речі, похідними пристроями триножили, й домашніх тварин (ще донедавна подібні колодки чіпляли на шию і свиням,— «щоб вони не бігли в шкоду»).
Нарешті, друга гіпотеза. Немає сумнівів, що в дохристиянські часи дайбожичі мали свого окремого покровителя подружнього життя, як це маємо з античним богом — Гіменеєм, що освячував шлюбом дозрілу молодь. Таким міг бути і Колодій, котрий карав тих, хто легковажив із влаштуванням нової родини. Вибраний термін покарань — Масниці — також не випадок, оскільки селяни вважали, що найкраща пора народження дітей — зима: в цей перепочинковий період одужували породіллі, трохи підростали діти, щоб, як почнуться польові роботи, можна було брати в них участь. Відтак скріплення шлюбу на Масниці давало змогу народжувати дітей у грудні-січні. З цього приводу побутувало відоме прислів’я: «На Обретения (9.IІІ) птиці обертаються до гнізда, а чоловік до жінки».
На Масницю готували холодець із свинячих, курячих чи баранячих ніжок, а то му він іще називався “ніжкові заговини”, особливо полювали за такими кісточками дівчата, вони ними ворожили наступного понеділка. Про те, осоновною обрядовою стравою Масниці, або ж Колодія були вареники з сиром, які вживали з маслом чи сметаною. Популярними були й сколотини од масла “Нехай буде, – казали в таких випадках, – і маслянка, аби щоранку.
Притримані від понеділка “ніжкові заговини” – кісточки від холодцю – дівчата виносили на вулицю й кидали їх від порога до воріт. Якщо хрустець долетів – та дівка буде здоровою протягом року, а коли перелітав через ворота – дівка неодмінно вийде заміж. Крім того, українці в цей день прогнозували й погоду. Вважалося, яка “сиропустна неділя”, такий і Великдень; якщо сонце сходить вранці, то ранньою буде і весна.
Сир, який був чи не найпопулярнішим продуктом на Масницю, в народній свідомості асоціювався із засобами боротьби з нечистою силою. Існувало таке повір’я. Останнього дня Колодія жінка мала виколупати з останнього вареника сир, не з’їсти його, а заховати за щоку і так лягти спати. Якщо протягом ночі вона ненароком не ковтала грудку сиру, то вранці її слід було зав’язати у вузлик і зашити на поясі чи у лиштву сорочки. Цей сир завжди носили при собі, а міняючи одяг, перешивали вузлик у чисту сорочку. І так аж до самого Великодня. Збираючись на всенощну, жінка міцно затискала вузлик із сиром у долоні (або клала засушену грудочку сиру під язик) і йшла до церкви, не озираючись, що б там вона не чула. Нечисті сили починали лякати її, вити, верещати в неї за спиною та під вухами, шарпати за поли запаски чи плахти, гукати її знайомими голосами — тобто робили все, щоб вона озирнулася й випустила з долоні чи з рота сир. Якщо жінка витримувала ці випробування, діставалася без пригод до церкви, то могла побачити там усіх місцевих відьом, яких ніхто інший розпізнати не міг. Її очам відкривалися дійниці для молока на відьминих головах, бо, як відомо, головна функція сільських відьом — красти молоко від чужих корів. Відтоді викриті відьми втрачали свою силу.
За різноманітними забавами та обрядами проминав “сиропустний тиждень”. Загалом Колодій, протягом якого в основному частували варениками із сиром та сметаною, вважався виключно жіночим святом, хоча брали в ньому участь і чоловіки. Проте вони відбувались, або відкуплялись грішми та могоричем.
Українці готувались до найдовшого і найсуворішого з усіх постів – Великоднього, а тому казали: “Масниця, Масниця, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а Посту одна!”.
Текст про Свято Колодія скопійовано звідси.